Чи розкодував серкети української ночі митець Дмитро Білокінь?

(Монолог присвячений картині «Кришталева ніч»).

Розпочати цей текст годиться з величенької цитати, «позиченої» у Миколи Гоголя. Чому саме в нього? Бо в усій українській літературі, попри наявність могутньої когорти талановитих письменників і поетів, навряд чи відшукаємо кращого знавця української ночі аніж автор «Мертвих душ» і «Ревізора». У цьому творчому аспекті він (моє бачення, А.Б.) не поступається навіть найбільшому велету українства Тарасові…

Відтак, зосередьмося для того, аби в повній тиші почути думку одного з геніїв нашого народу, що ж це за явище таке, – українська ніч: «Чи знаєте ви українську ніч? О, ви не знаєте української ночі! Приглянтесь до неї. З середини неба дивиться місяць. Безмежне склепіння небесне розійшлось, розширилось іще в безмір. Горить і дише воно. Земля вся в срібному світлі, а дивне повітря віє і теплом, і прохолодою, і дише млостю і розливає океан пахощів! Божественна ніч! Чарівлива ніч! Нерухомо, натхненно стали гаї, виповнені темрявою, і кинули велетенську тінь од себе. Тихі та спокійні ці стави; холод і морок вод їхніх похмуро оточений темно – зеленими стінами садів. Незаймані гущавини черешень та черемхи боязко простягли своє коріння в студені джерела і шепочуть іноді листям, немов сердяться та гніваються, коли прекрасний зальотник – нічний вітер, – закравшись зненацька, цілує їх. Увесь ландшафт спить. А вгорі все дише, все чудове, все урочисте. А на душі й безмежно, і дивно, і рої срібних видінь зграйно виникають у її глибині. Божественна ніч! Чарівлива ніч!…».
Щодо розуміння, відчуття, бачення українських ночей, Гоголь стоїть поруч із Шевченковими – «Садок вишневий коло хати», «Сонце заходить, гори чорніють…».

Проте, хочеться осмислити, а чи вдалося як художнику Дмитру Білоконю декодувати загадки української ночі? Варто наголосити, що Дмитро не тільки живописець, а ще й гончар – кераміст і музикант. Народжений ну в дуже непростому місті України, в Полтаві. Твір мав би бути незвичайний, яким же я його побачив?…
Картина окреслена не широким чорним квадратом рамки, дається розуміння, ні, радше запрошення в ніч. Тло роботи аж надто не одноколірне, згори переважають чорнуваті, темно-сині відтінки, з переходами до звично синього кольору, опускаєш погляд трохи додолу, а там – небо всіяне, помережане тоненькими крапочками – зернинками, може то ніжна небесна заметіль, бо вітерець повіває, заметіль досягає землі, і вже уподібнюється до сизого туманця … А земля чорнюща, полтавський чорнозем… На ньому штрихами-знаками зображено те, що росте на цій землі, чи то росло колись. Зліва у ніч увірвалося дерево, чорний стовбур якого виблискує, освітлюючи темінь біло-кришталевими візерунками, гіллячки дерева білі, осяйні, на вершечку тонесенькі, нижче потовщуються, вони світлоносні, адже ніч кришталева! Із-поза дерева визирає серпик блідо-зеленуватого місяця. Ох, як же відчутний мотив гоголівської ночі, але в інтерпретації митця.
Під час споглядання творчої роботи «прийшов» спомин. Десь років п’ять тому, коли вперше знайомився з Полтавським краєм, потрапив під незабутні чари ночі і я… Було це на Котелевщині, де стоїть донині хутір Дем’янівка, козацький хутір. Йшли ми якось з Сергієм Гнойовим (відомим художником) вночі полем. То не поле, а справжнє царство нічних пахощів, понад нашими головами розстелилося величне рядно ночі, щедро вкраплене зіроньками, небо було так низько, що аж моторошно стало. Цікаво, вдень у тій місцевості небо високе-високе. Під ногами шурхотіла трава, крокуючих огортало тепло літньої ночі гетьманського краю. Тиша навкруги…

Дві ночі чимось невловимим споріднені поміж собою, не тільки географічно… Поетичне бачення ночі уродженця Лубенщини, з села Духове (оце назва!) Бориса Кононенка дуже згодиться:

«Покотивсь над річкою

Молоком туман,

Місяць сходить свічкою –

Гордовитий пан.

Ніч – миттєвість подиху

Триєдина мить,

Роки – жменька пороху,

А душа горить…».
Оскільки головний герой тексту любить подорожувати Україною, то йому відкрилася і особливість ночей інших земель українських. Цього літа Дмитро відвідав Закарпаття. Відомий поет і незрадливий син Сріберної Землі Петро Мідянка, який зве її «Рутенією, мамизною, дідизною», а рідне село Широкий Луг – «закарпатським Мехіко», про ніч карпатську казав таке:

«Над місцем тим – зелені хвилі гір,

Вночі таємне мерехтіння зір

І бук та ільм, і смерекова глиця…».

Ніч, написана на цій картині, аж ніяк не випромінює холод, навпаки, вона зігріває. Згадалася робота Емми Левадської «Лагідна зимка»… Тому треба зосередитись на рядках нічної молитви Валерія Іллі, унікального поета що народився в Балаклаві. Не сплячих ніч спонукає до молитви, ніхто ж не заважає, хіба що дзвінка тиша, та зорі підглядатимуть з висот.

«Печалі в очах

Вистачило б засвітити

Найсумнішу зірку.

Нічні вікна о третіх півнях

Й очі вікнами

До яких знадвору біль притулив

Своє біле лице…».
Душа болить найчастіше вночі, бо тоді думається про сокровенне і минуле, а душа мабуть знаходиться десь поблизу серця.

Аркадій Казка прийшов у цей світ на землях Сіверщини, у містечку Седнів. Поет, з козацького роду. Його батько любив спів та музику, до цього привчав і сина. Казка був закоханий в українську пісню. А картина «Кришталева ніч» вібрує музичною наповненістю. Почуймо поета:

«Предивний сон приснився мені учора;

Стою чомусь на Болдиній горі,*

І раптом три – ставні, як сокори,

Грізно – величні, наче три собори…».

23 січня 1919 р, написано в м. Чернігів.
Київ поетичний відразу асоціюється з іменем Ліни Костенко. А що мовить про ніч наша видатна сучасниця?

«Ми виїхали в ніч. І це було шаленство.

Збиралось на грозу. Ми виїхали в ніч.

Притихлі явори стояли безшелесно.

І зблиснула гроза – як вихопила ніж!».
На цій картині можна побачити і мить спалаху – зблиску, летять по небу три світлячки, залишаючи ледь помітну смужку траєкторії польоту. Неповним було б поетично-живописне тло ночі без авторського трактування Надії Степули, поетки і есеїстки з Тернопільщини. Картина полтавського митця і її поетика не чужі поміж собою у взаєминах:

«Завис над птахом промінь – скальпель місяця

І віють – виють понад ним вітри,

А він собою гріє обшир місця,

З якого видно вгору і згори».
Буває, правда не так часто, доводиться констатувати множинність однієї особи, особливо відносно людей від мистецтва. Гоголь мав дар художника, але ще більше – актора. Щепкін вважав його актором неперевершеним.

Поняття «множинність особи» вперше ввів психолог Вільям Джеймс. Ознаки множинності властиві і Дмитрові Білоконю. Бо ж не кожному дано дар творчо реалізуватися водночас: в живописі, гончарстві і музиці…
Холодноярець народжений у Києві, так себе іменує істинно український поет Павло Щириця, який стверджував:

«Як заграє Музика ця

Розчинюся в ній і збагну:

Ми – частина Великого Сну

Без початку й кінця….».

Відповідь на запитання, поставлене в назві тексту, шукаймо в картині «Кришталева ніч»…

*Болдина гора стоїть в Чернігові.

Автор статті: Андрій Будкевич-Буткевич, брендолог, дослідник мистецтва.

JPEG - 103.5 kb
Картина «Кришталева ніч»

Джерело та деталі: Чи розкодував серкети української ночі митець Дмитро Білокінь?

Сайт присвячено культурі та мистецтву, доброті та людяності, щирості та любові та всім іншим добрим почуттям, якими Господь нагородив людину!

Updated: 10.12.2017 — 15:35
2012 - 2017 © Іменка - RSS новини з сайтів України | Підтримка: Діал інформаційна система | Двигунець: Wordpress | Тема: Frontier