Переможців не судять?

Переможців не судять? Стаття в “Українському журналі”

Чи відбувається зміна в російській міжнародній політиці?

Людська цивілізація постійно змінюється і багато інтелектуалів вважають, що люди нині переходять на новий етап розвитку. Одним з маркерів змін є популярне нині явище «пост-»: постіндустріалізація, постмодерн, постлібералізм, постполітика, постправда…

Соціолог Колін Крауч у книзі Постдемократія ідею «пост-» пояснив просто: можна взяти абстрактне «Х» і визначити три часові періоди. Часовий період 1 – це епоха «перед-Х», тобто передумови для виникнення Х є але саме Х ще відсутнє. Часовий період 2 – «саме-Х» або епоха розквіту Х, що набуває іншого вигляду і якостей порівняно з першим періодом. Врешті часовий період 3 – це епоха «пост-Х»: з’являються нові фактори, що зменшують значення Х і виходять за його межі; відповідно явище стає іншим, аніж в період 1 і 2, хоча дещо повертається до того стану, коли воно було в періоді 1. Відповідно, постперіоди відрізняються досить складним характером. Читач може замінити Х словом «індустріальний» і отримати як ілюстрацію характерний приклад.

Якщо коротко відповісти на питання в підзаголовку, то Росія не змінюється в зовнішній політиці. Вона намагається адаптуватися до нових обставин. Американська «постгегемонія» зробила світ набагато складнішим, де присутні як елементи гегемонії Сполучених Штатів, так і нові фактори на кшталт зростання ролі Європейського Союзу і Китаю. Плюс в майбутньому слід очікувати ще великого африканського вибуху, коли континент перетвориться на консолідовану потугу. Світ стає справді складнішим.

Про те, що Москва розуміє ситуацію, свідчить Концепція зовнішньої політики РФ затверджена 30 листопада 2016 року. Кремль виходить з того, що світ вже не має одного центру впливу, а відтак можливості Заходу домінувати в світовій економіці та політиці зменшуються.  Позаяк за Арістотелем «природа не терпить порожнечі», Росія має намір заповнити вакуум і претендує на статус одного із впливових центрів сучасного світу.

Для втілення своїх цілей Кремль використовує як традиційні, так і нові способи поширення свого впливу і встановлення переваг. Москва не гребує і «гібридними» методами з військовою складовою, як це було в Грузії та в Україні, а також широко застосовує викрути психологічно-інформаційного впливу. Аби збагнути трансформацію Росії варто поглянути на кола її впливу – регіональний, континентальний і глобальний.

Офіційно Росія є членом 21 міжнародної організації. Утім природно, що на особливому місці стоять ті, що здатні зміцнити позиції Росії. Адже, наприклад, Міжнародна організація зі стандартизації хоч і поважна установа, але навряд чи коли-небудь погодиться на всесвітнє визнання таких мірил як аршин, п’ядь і сажень. Натомість постійне членство в Раді Безпеки ООН – це традиційний інструмент вето, що дозволив Росії окупувати частини Грузії та України одночасно блокуючи будь-яку негативну реакцію на глобальному рівні.

Випробувана парасоля Радбезу ООН дозволяє Москві досить вільно почуватися на більшій частині пострадянського простору, що за великим рахунком не спромігся подолати пострадянської трансформації та досі борсається в тенетах олігархічно-кланової корупції. Якщо для пострадянських країн корупція є справжнім прокляттям, то для Росії це справжній подарунок, адже грає лише на користь реваншистським настроям Кремля.

Хай не вводить в оману те, що останнім часом абревіатура СНД – Співдружність Незалежних Держав дещо зійшла з порядку денного. Від початку російської агресії проти України, цей майданчик виявився невигідним для відкритого позиціонування, оскільки неоднозначно і відкрито вказує на відновлення Росією імперських амбіцій, сиріч СРСР (про реванш за втрату СРСР, як компенсацію втрати самоповаги, чітко останнім часом пише голова Президії Ради із зовнішньої та оборонної політики Росії Фьодор Лук’янов). Аби прибрати формальний привід звинувачувати Росію в імперськості, абревіатуру СНД принаймні у публічній площині воліють не називати. Утім, це не означає, що проект Співдружності похований назавжди – Кремль на цей проект свого часу витратив занадто багато ресурсів, щоби легко від нього відмовитися. Росія продовжує наполегливо працювати над відродженням квазіСРСР.

Де факто СНД сегментували – якщо кусень не лізе в горло, його треба подрібнити. І один із сегментів – це проект Союзної Держави – об’єднання Російської Федерації та Республіки Білорусь. Вже до кінця 2019 року інтеграція може стати доконаним фактом – тобто Білорусь увійде до складу сусідньої держави, як би це словесно не обігрували. Окрім Білорусі, Москва цілковито контролює Вірменію і, таким чином, замикає у своїх лещатах Кавказ а, найголовніше, Грузію. У разі незговірливості з боку Єревану, Москва здатна змінювати градус Карабаського конфлікту. Плюс у вірменському місті Ґюмрі дислокована 102-а військова база, що теж є суттєвим чинником впливу Росії на Вірменію та й на регіон.

Для Кремля військова присутність є найкращою гарантією захисту інтересів РФ на місцях. Тож подібну політику Москва реалізовуватиме і в… Молдові. Призначення у липні 2018 року віце-прем’єр-міністра РФ Дмітрія Козака спецпредставником в Молдові і водночас куратором Придністров’я, започаткувало складну спецоперацію з усунення від влади Володимира Плахотнюка – молдовського олігарха, який контролював всю країну згідно зі своїми уявленнями, але попри це протистояв політиці Кремля.

Дмітрій Козак (не слід забувати, що до цього саме він займався окупацією Криму) провів досить філігранну роботу, коли воєдино консолідував Захід і Росію проти Плахотнюка. Захід повстав проти корупції, а Росія… нібито теж проти корупції, та насправді про людське око, бо інтереси Кремля в регіоні чіткі і далекоглядні.

В результаті «антиолігархічного перевороту» Плахотнюк опинився у США, а до влади прийшла чудернацька коаліція з проросійської Партії Соціалістів Республіки Молдова і проєвропейського правоцентристського альянсу ACUM. Та головне, що президентом Молдови залишився проросійський Ігор Додон, який вже заявляв про необхідність переходу країни до президентської форми правління.

Урядова молдовська коаліція є крихкою – занадто різні погляди в ситуативних партнерів. Вибори, чи навіть політична криза в Молдові, є лише питанням часу. А це лише на руку Москві, адже ще у 2010 році українські спецслужби звітували про реальні наміри Кремля щодо Молдови: «у випадку приходу до влади у Молдові вигідних для РФ політичних сил, Москва прагнутиме укласти угоду щодо розгортання в ПМР (невизнана так звана «Придністровська Молдовська Республіка») постійної бази Збройних сил Російської Федерації не пов’язаної із миротворчою діяльністю».

Слабка коаліція, проросійський президент, мінус антиросійський олігарх… Кремль методично працює над реалізацією своїх стратегічних завдань. Як свого часу він постановив «забрати» Крим, як початок «повернення» всієї України та «відновлення СРСР». Ці плани незмінні.

Якщо на регіональному рівні Росія тихою сапою добивається свого, цього не скажеш про геополітичні організації. БРІКС (від перших літер членів групи: Бразилії, Росії, Індії, Китаю, Південної Африки), де Москва планувала грати головну роль, фактично не існує. Бразилія має досить своїх проблем, Китай займається власними проектами, Індія вступила у торговельну війну зі США, а Південна Африка балансує на межі внутрішньої кризи. ШОС (Шанхайська Організація Співпраці у складі Китаю, Росії, Казахстану, Таджикистану, Киргизії та Узбекистану) також недієздатна, через низький інтерес до нього Пекіна, а нема Пекіна, немає й м’язів. Та й узагалі, на Сході Росія має швидше більше втрат, аніж здобутків.

Прикладом реальної ваги Росії в регіоні є її місце від початку корейської відлиги 12 червня 2018 року, коли Дональд Трамп провів історичний саміт з лідером Північної Кореї Кім Чен Ином. Попри запрошення Кіма до Москви, російська дипломатія спромоглася лише на його візит до Владивостока, де сталося неймовірне – північнокорейський диктатор примусив чекати Путіна – хамський виверт, що зазвичай застосовує російський президент до своїх колег. Пхеньян в переговорному процесі зі США зробив чітку ставку на Китай, якому Росія радше заважає.

Прагматичний Китай останнім часом має звичку ігнорувати Російську Федерацію. Пекін нині головним чином зосереджений на трьох речах: торговельній війні зі Сполученими Штатами Америки, збільшенні присутності в Африці і, найголовніше, геоекономічному проекті «Один пояс – один шлях». В китайців поширена легенда, що їхня країна – це дракон, що скрутився калачиком і спить, але цей дракон обов’язково прокинеться і простягнеться… Нинішня амбіція Пекіну відродити Великий Шовковий Шлях – це дракон, який вже прокинувся і сягнув Європи. Але місця Росії в цьому проекті нема. Москві відводиться лише роль принагідного пункту призначення – відгалуження, яке цілком може бути скориговане Пекіном.

Основним же партнером КНР вважає Європейський Союз. Пекін ретельно вивчив привабливий приклад найбільшої зони вільної торгівлі між ЄС  та сусідньою Японією.

ри постійні «гойдалки» у риториці кремлівських інтелектуалів (напр. Сєрґєя Караґанова) чи то про європейський, чи то про азійський вектор розвитку російської політики, правда така, що для Росії реальним партнером є і буде Європейський Союз. Поклади економічної вигоди та необхідних технологій заховані саме на західному напрямку – головне їх звідти дістати. Поділи серед членів ЄС, що зазвичай трактується як слабкість євроспільноти, лише на руку Росії. Неоднорідність Євросоюзу дає можливість Кремлю тримати ЄС в напрузі допомагаючи тим чи іншим політичним силам.

Утім для співпраці з ЄС Росії бракує (в уяві Кремля, звісно), спільного кордону, інституційної ваги на міжнародній арені і потужної ресурсно-інвестиційної бази. Іншими словами, щоби почати процес повноцінного партнерства із Євросоюзом, Москві потрібна відсутність неконтрольованих «країн-прокладок» між ЄС і РФ. Цього можна досягнути створенням подоби до ЄС – союзу держав або міждержавного об’єднання, що формально був би тотожним за ступенем добровільності об’єднання. І грузинське, і українське питання не обов’язково вирішувати шляхом виходу з цих країн. Можна піти й навпаки – шляхом інкорпорації. Коли нема суверенної країни – нема й проблеми. Адже час допомагає забути все – згадаймо посилення риторики в Європі на користь зняття санкцій з Росії попри окупацію частини України і Грузії. Плюс переможців не судять. А ще біля кордонів ЄС і НАТО, на противагу Північноатлантичному Альянсу, стоятиме військова надбудова у вигляді ОДКБ з ядерним статусом. Унія на унію, блок на блок. Неповажати такого партнера не вдасться.

Встановлення контролю над Білоруссю, Україною, Кавказом, зближення із Туреччиною (військова співпраця з РФ робить Анкару досить сумнівним членом НАТО), а далі вихід на Близький Схід і Африку перетворює Росію на суб’єкта, що або контролюватиме зв’язок між Європою та Сходом, або відтинатиме Європу від Сходу – залежно від обставин. Якщо хтось зводить мости, то завжди знайдеться той, хто захоче отримати з цього моста зиск і поставити свій пропускний пункт.

Попри те, що за уявленнями Заходу Росія не має достатньо фінансово-економічних ресурсів для реалізації своїх стратегічних намірів, Кремль не зволікає із застосуванням специфічних інструментів.

Наприклад, військова компонента, що передбачає навіть можливість застосування ядерної зброї. Чіткий натяк Росії Заходу під час анексії Криму на можливість застосування зброї масового ураження швидко охолодив тих, хто пропонував силою забрати півострів назад. Тоді результати ядерного блефу задовольнили Москву.

N.B. До речі, після написання цих рядків, з’явилася інформація про доповідь колишнього заступника генсека НАТО Хайнріха Брауса та керівника Інституту політики безпеки в Кілі Йоахіма Краузе про підготовку Росії до регіональних воєн із можливістю застосування ядерної зброї.

Іншим, не менш важливим інструментом для реалізації задуманого Кремлем є робота із європейською молоддю. Після агресії проти України, Кремль дійшов до висновку, що найгірші його опоненти в Європі – це ті, які мають довгу пам’ять, а надто ті, хто є свідками європейської революції 1989 року. Адже саме ці політики чудово знають вартість обіцянки Кремля, що зазвичай дешевша за папір, на якому вона виписана. Відтак Кремль стратегує взаємини в часі – формує завтрашній та післязавтрашній порядок денний.

Найбільш придатним матеріалом для побудови нового, потрібного для Кремля світу майбутнього є «лідери нового покоління». Молодь є ідеальним ґрунтом, для засівання потрібних ідей, тож Москва не економить на проведенні відповідних зустрічей, семінарів, спільних навчальних програм.

Наприклад, у червні 2019 року вийшов спеціальний номер видання Росія в глобальній політиці, який має назву «Росія та світ очима нових поколінь». На це видання варто звернути особливу увагу. Адже в ньому чітко видно, що:

  1. Кремль відкрито декларує гру на випередження і нав’язування своїх правил гри.
  2. Для просування своїх інтересів, він використовуватиме європейські цінності ідейного плюралізму.
  3. Співпрацювати та комунікувати Кремль прагне з тими, хто не має досвіду конфронтації із Росією.
  4. На тлі зменшення геополітичних устремлінь Заходу і його порпання у власних трансформаційних процесах, Кремль переходить від інерції до активної фази.
  5. І at least but not last – Росія досконало знає слабкі місця Європи і готова грати на них настільки, що врешті сама ж Європа визнає Росію бажаним партнером, що здатен гарантувати безпеку та спокій у цьому неспокійному світі.

Все це приправлено «…відчуттям зростаючої несправедливості підсумків попереднього періоду і прагнення компенсувати втрачене зі зникненням СРСР. В плані статусу і самоповаги». Прикметно, що обкладинка «Росії та світу очима нових поколінь» зображує сліди викладені із зелених листочків на бетоні. Аби сподобатися Росія ловить тренд і суголосить майбутньому Європи – бути зеленим, рятувати довкілля… А, з іншого боку, чи не є ці зелені сліди алюзією на зелених чоловічків, яких Росія може безкарно і не вагаючись застосувати будь-де?

Кремль вкотре і вкотре демонструє, що його стратегічні цілі лишаються незмінними. Він має терпіння, має час, вміє пристосовується до нових обставин та успішно їх використовує. Якщо світ не усвідомить, що Росія є головною загрозою для демократії, говорити про еру «нового Просвітництва» немає сенсу. Час зрозуміти, що Російська Федерація, як глобальний дестабілізатор, гальмує розвиток цивілізації. Будь-які спроби домовитися з нею марні, і лише дезінтеграція Російської Федерації є рецептом для усунення глобального головного болю. Бо апетит Москви безмежний і поки світ цього не зрозуміє, спокою не буде.

* * *

Олександр Піддубний, журналіст, ведучий суспільно-політичного ток-шоу «Плюс-Мінус» та аналітичного тижневика «Міжнародний контекст» на Українському радіо, у 2008-2011 рр. працював у Раді національної безпеки і оборони України


Ця стаття побачила світ у №6-7 Українського журналу.

Джерело: Переможців не судять? Стаття в “Українському журналі”