«Травам не можна помирати», або Незагоєна рана українського народу

Роман Степана Процюка вийшов у рамках «Мисливої серії» видавництва «Легенда». І ця книга точно не підійде для легкого читання після робочого дня. Вона дійсно змушує замислитися. Замислитися про те, що кожна людина має свої страхи і слабкості. А психіка навіть «закам’яніло» переконаних може зламатися — і тоді люди відрікаються не лише від своїх ідей, а й від життя.

Травам не можна помирати : роман / Степан Процюк. —К. : Легенда, 2017. —256 с. — (Мислива серія)


Читаючи роман, ми занурюємося у Київ 1970-х років. І за всім спостерігаємо очима трьох головних героїв: Олександра Світлого, Максима Томиленка та Миколи Комарницького. Ми бачимо країну, в якій нібито можна вільно розмовляти українською. Але насправді:

«Олександер ішов униз до Хрещатика. Люди сміялися. Їли морозиво „пломбір“. Навколо лунала суцільна російська мова.
— Ведь ваш язык уже умер. Да был ли он когда-то?
— Говорить по-укрАински? Кто же любит сцать против ветра?
— Ніхто. Ніде. Ніколи. Нізащо.
— Да яка разніца, яким язиком уминать ковбаси? Важно, щоб вони були, ті ковбаси, ті сала, ті копченості […]

Реліктове. Вимерле. Щоб уже ніхто, ніколи й нізащо її не згадував, не ставився до неї серйозно, щоб, не доведи Боже, не полюбив цю прокажену й паралізовану дівчину в незримій труні. Ця дівчина — українська мова».

Головні герої відрізняються від загальної маси пристосуванців і вперто продовжують говорити солов’їною. Більше того, навіть прагнуть розвивати українську культуру. Але за ними вже давно слідкують органи, а значить фінал буде передбачуваним. Але поки що хочеться трохи детальніше поговорити про самих персонажів.

Олександер Світлий мав любов до мови й культури, що їх на очах знищив режим. Та він вперто не хотів із цим миритися. Їздив Україною, шукав однодумців, часто відверто висловлювався, навіть писав листи з погрозами тогочасним Великим Поетам. Для себе він свідомо вибрав горіти яскраво, хоч і не довго.

Микола Комарницький — звичайний шкільний вчитель. Але він «мусив відчути, що ще не вмирає Україна. Трави мусять проростати навіть через асфальт». Тож, намагаючись не привертати до себе зайвої уваги, з величезним запасом обережності й перестороги, він таки їде на захід до сторіччя від дня народження Василя Стефаника. Він не готовий був з трибуни захищати українську мову, але відверто зрадити її теж не міг. І можливо б, Миколі навіть вдалося залишитися непомітним для органів, якби не сентиментальна душа та прагнення любові.

Максим Томиленко — поет, якого просто переповнювала любов до Батьківщини. Він теж подібно до Світлого, завжди шукав однодумців, і не боявся висловлювати свою незгоду з діями влади. Він ще по-юнацьки вірив: «Буде цвісти весна — і Господь пошле диво. Ця імперія западеться під землю, і на оновленій землі врага не буде, супостата».

Тож саме очима цих людей ми бачимо Україну, в якій не можна бути українцем. Дивимося на тих, хто пристосувався, пішов на поступки, змирився з приниженням заради подальшого спокійного життя. І стає страшно. Адже одразу постає питання: «А Я? На якому боці Я?». Адже пройшли десятиліття, а рана все ще кровить. І досі солов’їна підкульгує, покашлює і виглядає якоюсь затурканою поруч із вгодованою російською. Тож «Чи не має за мною в цьому якоїсь провини?».

Особисто для мене роман підняв дві дуже важливі проблеми. Перша, звичайно — мовна. Роман «Травам не можна помирати» змушує кожного читача задуматися про власні переконання щодо мови. Поставити собі питання: «А чи не боюся я говорити рідною мовою? Чи не переходжу на мову сусіда у відповідь?».

А от друга — сімейні стосунки. Можливо сам автор і не хотів акцентувати на цьому уваги. Та все ж його герої мали і дружин, і дітей. Але жодна з дружин не розділяла чоловікових турбот чи ідей. А це ще один привід задуматися над тим, як важливо, щоб в стосунках обоє дивилися в один бік, говорили однією мовою, вміли вчасно підставити плече.

До того ж, своїм текстом Степан Процюк вкотре нагадує про жорстокість та безжальність владумаючих. Автор абсолютно відверто описує їхні прийоми та методи роботи. Від тих описів, інколи, як і одному з героїв роману, «хочеться повзати по бетону» або хоча б кричати. «Травам не можна помирати» — це своєрідне дзеркало суспільства, яке неймовірно чітко показує всі його хвороби, страхи, слабкості. Воно показує лише відверту правду.

Загалом роман для спокійного, вдумливого і довгого читання. Комусь Ви будете співчувати, когось засуджувати, когось просто зрозумієте. Але цей роман підкине чимало тем для філософських роздумів.
Серед мінусів можна виокремити структуру. Текст поділено на 47 невеличких розділів, які мають лише нумерацію. Часто, на початку наступного не одразу можна зорієнтуватися про кого йде мова. Тож виникає незначна плутанина в персонажах. Ще одним мінусом є відсутність позитиву і надії. Книга читається дуже важко і залишає гіркий післясмак.

Катерина Садурська

The post «Травам не можна помирати», або Незагоєна рана українського народу appeared first on Література. Сучасна українська література. Всеохопний літературний портал.

Джерело та деталі: «Травам не можна помирати», або Незагоєна рана українського народу

«Друг Читача» – книжковий ресурс, який розповідає про українські книжки, новини українського ринку, анонсує цікаві події, рецензує книжки. Ви можете долучитися до книжкового процесу, рецензуючи те, що прочитали.

Updated: 28.11.2017 — 12:00
2012 - 2017 © Іменка - RSS новини з сайтів України | Підтримка: Діал інформаційна система | Двигунець: Wordpress | Тема: Frontier